Великомихайлівська громада

Одеська область, Роздільнянський район

Від інтернату до сімейного щастя: історія матері, яка взяла на виховання двох братів.

Дата: 02.05.2023 16:47
Кількість переглядів: 66

Фото без описуФото без описуВеликомихайлівська служба у справах дітей налічує чимало цікавих історій про створення прийомних сімей. Про одну з них ми розкажемо вам сьогодні.

Вже десять років Катерина Олександрівна Васильєва - мати двох чудових синів. Старшому Данилові 19 років, а молодшому Денисові - 18. Проте, незважаючи на вік, хлопці щойно закінчують школу. Так сталося через їх минуле: в зовсім юному віці втратили біологічну матір. Тож у віці 8 та 9 років Катерина взяла хлопчиків з інтернату на виховання та спільне проживання. Ми поспілкувалися із жінкою та дізналися більше про їх життя.

Перш за все з’ясували, що її вмотивувало взяти діток з дитячого будинку: «Відсутність своїх дітей»,- саме так нам відповіли. Далі ми вдалися до спогадів: які ж були почуття коли вже перетнули поріг дому новим сімейним складом та скільки тривала адаптація до нового середовища?

- Мої перші емоції були страх і паніка, питання в голові тільки одне: а як далі, що на нас чекає. Проте, переживання швидко минули. Хлопчики буквально відразу пішли на контакт. Проблем не було ні вдома, ні в школі, ні на вулиці. Діти увійшли в сім’ю легко, рідні та близькі також швидко до них звикли та сприймали як моїх рідних синів. Ми намагалися не згадувати про минуле, адже це могло розчулити дітей. Я завжди їх слухала та підтримувала, якщо вони хотіли поділитися спогадами.

- Розкажіть більше про життя: які були складнощі, які моменти найбільш позитивні, яскраві?

- В кожній родині є важкості у процесі виховання. Все як і в усіх. Ми зазвичай знаходимо вихід із ситуації, тож це не додає зайвих клопотів. А ось щодо яскравих історій, то в нас їх безліч… Я завжди згадую один момент з усмішкою та сльозами, пам’ятаю його в деталях: старший син відразу почав називати мене мамою, буквально з першого дня, натомість молодшому треба було більше часу, щоб це прийняти. Так ось, одного дня я мила посуд і на кухню забіг Дениска й покликав мене: «Мама!», це було так незвично, я й не відразу зрозуміла, що він до мене… Ніколи не змушувала дітей називати мене «мамою», тому це прийшло в наше життя тоді – коли вони самі були до цього готові.

Хлопці – активні, життя в нас веселе, так би мовити. В дитинстві завжди мені допомагали: і посуд помити, і прибрати, зараз вже старші та мають свої справи, тому виконують переважно тільки чоловічу роботу по господарству. Щодо шкільного життя, то вони більше схиляються до спорту: часто беруть участь у змаганнях.

- Як ви відчуваєте, яка Ваша роль в житті хлопців?

- Я для них більше як друг. Ми маємо довірливі відносини: сини часто діляться зі мною своїми переживаннями, історіями та думками. Я намагаюся навчити дітей цінностям, допомагаю виробляти певні навички та надавати підтримку. Ми стали як одне ціле, усі рідні, знайомі й сусіди ніколи не бачили в нас чужих.

Ось таке інтерв’ю з родиною в нас вийшло. На душі стає затишно від таких життєвих історій. Взяти на виховання дитину з дитячого будинку – це значить стати відповідальною за інше життя та подарувати батьківську увагу, турботу та любов дитині народженій серцем.

(інтерв’ю з родиною брала Каміла Волощук, студентка ІІ курсу Інституту гуманітарних наук Одеської політехніки, кафедри інформаційної діяльності та медіакомунікацій)


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь